В рамкам проєкту "Завжди поруч"

Поняття тривожності

Тривога — емоційний стан, який виникає в ситуаціях невизначе­ності й небезпеки і виявляється в очікуванні несприятливого розвит­ку подій.

Вроджена або сформована схильність дитини легко впадати у стан тривоги свідчить про тривожність як рису характеру.

Дуже часто у людини, а тим паче у дитини, виникають різні реакції на певні ситуації, зокрема переживання або тривожність. Се­ред причин, що викликають дитячу тривожність, на першому місці — неправильне виховання і несприятливі стосунки з батьками, особливо з матір'ю. Відторгнення, неприйняття матір'ю викликає тривогу через неможливість задоволен­ня потреби в любові, ніжності і захисті. У цьому випадку виникає страх: дитина відчуває умовність матеріальної любові («Якщо я зроблю погано, мене не будуть любити»). Незадоволена потреба дитини в любові спонукатиме домагатися її за­доволення будь-якими способами.

Тривожність може бути наслідком і симбіо­тичних стосунків з матір'ю, коли мати відчу­ває себе єдиним цілим з дитиною, намагається відгородити її від труднощів і неприємностей життя. Вона «прив'язує» до себе, оберігаючи від уявних, неіснуючих небезпек. Унаслідок цього дитина хвилюється, коли залишається без мате­рі, легко губиться й боїться. Замість активності та самостійності розвиваються пасивність і за­лежність.

У тих випадках, коли виховання ґрунтується на завищених вимогах, з якими дитина нездатна впоратися або їй це дається важко, тривожність може бути викликана страхом не впоратися, зро­бити не так, як потрібно, нерідко батьки куль­тивують «правильність» поведінки: ставлення до дитини може включати жорсткий контроль, сувору систему норм і правил, відступ від яких спричиняє осуд і покарання. У цих випадках тривожність дитини може породжуватися страхом відступити від норм і правил, установлених дорослими («Якщо я робитиму не так, як сказала мама, вона мене не любитиме», «Якщо зроблю не так, як треба, мене покарають»).

Отже, вирішальну роль у формуванні тривож­ності відіграє оточення, в якому зростає дитина, характер стосунків із близькими, соціальна си­туація її розвитку.

Тривожність можуть викликати і жорсткі рам­ки, що встановлюються авторитарним педагогом, високий темп заняття, який тримає дитину в по­стійному напруженні протягом тривалого часу, що породжує страх не встигнути або зробити щось неправильно.

Дисциплінарні заходи, які застосовує такий педагог, найчастіше зводяться до осуду, окрику, негативних оцінок, покарань.

Непослідовний вихователя викликає тривожність дитини тим, що не дає їй можливості прогнозува­ти власну поведінку. Постійна мінливість вимог вихователя, залежність його поведінки від настрою, емоційна лабільність спричиняють розгубленість у дитини, неможливість вирішити, як їй слід вчинити в тому чи іншому випадку.

Якщо дитина росте в атмосфері побоювань, хвилювань, тривоги батьків, то ці тривоги під­свідомо, мимоволі передаються дітям. Дитина заражається їхнім настроєм і переймає нездорову форму реагування на зовнішній світ.

 

Ознаки тривожності

Тривожність у дітей виявляється в емоційній вразливості, боязні спілкуватися з незначущими людьми, плаксивості, нитті.

Ознаки тривожності:

— підвищена збудливість, напруженість, скутість;

— страх перед усім новим, незнайомим, незвичайним;

— невпевненість у собі, занижена самооцінка;

— очікування неприємностей, невдач, осуду старших;

— старанність, розвинуте почуття відповідальності;

— безініціативність, пасивність, боязкість;

— схильність пам'ятати більше погане, ніж хороше.

 

Анкета на визначення рівня тривожності

1. Дитині важко зосередитися на чомусь.

2. Будь-яке завдання викликає надмірну тривогу.

3. Під час виконання завдання дитина дуже напружена, скута.

4. Часто говорить про можливі неприємності.

5. Спить неспокійно, погано засинає.

6. Дитина ляклива, багато що викликає в неї страх.

7. Неспокійна, легко засмучується.

8. Погано переносить чекання.

9. Не любить братися за нову справу.

10. Не впевнена у собі, своїх силах, боїться труднощів.

 

Висока тривожність — 8—10 балів.

Середня тривожність — 4—7 балів.

Низька тривожність — 1—3 бали.

 

Причини тривожності

Причини тривожності:

— конституціональна особливість нервової системи (меланхолій­ний темперамент);

— компонент невротичного стану, що виявляється як страх окре­мих людей, ситуацій, які спровокували психоемоційну травму дити­ни, наприклад, страх перед людиною у білому одязі (нагадує білий халат лікаря), страх залишитися на самоті як вияв емоційного диском форту, коли дитину покидала мама чи хтось із близьких людей;

— наслідок інфекційної інтоксикації, виникає на фоні загального нервово-психічного виснаження;

— результат залякування дорослими з метою домогтися послуху («Не слухатимешся, забере Бабай, Змій Горинич, міліціонер...»);

— побічний продукт багатої емоційної уяви дитини;

— природний страх перед новим, незвичайним, вияв інстинкту самозбереження (страху грози, темряви);

— результат гіперсоціалізованого виховання з надмірною кількістю заборон, правил, оцінок, вимог, поєднується з комплексом провини за свою неспроможність відповідати жорстким соціальним стандартам;

— один із симптомів аутизму.

Вихователю, також необхідно знати ситуації, які можуть викликати дитячу тривож­ність, насамперед ситуацію неприйняття одно­літків. Дитина вважає: у тому, що її не люблять, є її вина, вона погана («люблять хороших»). Тому вона прагнутиме заслужити любов за допомогою позитивних результатів, оцінок. Якщо це праг­нення не реалізується, то тривожність дитини наростає.

Наступна ситуація — суперництво, конку­ренція. Особливо сильну тривожність вона буде викликати у дітей, виховання яких відбувається в умовах гіперсоціалізації. У цьому випадку діти,

потрапляючи в атмосферу суперництва, намага­тимуться стати першими, за будь-яку ціну до­сягти найвищих результатів.

Ще одна ситуація — підвищена відповідаль­ність. Тривога може бути зумовлена страхом не виправдати сподівань, очікувань дорослого, бути відторгнутою ним.

У таких ситуаціях тривожним дітям, як пра­вило, притаманна неадекватна реакція. Якщо дитина передбачає, очікує або переживає схожу ситуацію, яка викликає тривогу, то стереотип поведінки, шаблон дозволяють уникнути тривоги або максимально її знизити. До таких шаблонів належить систематичне ухиляння від участі в тих видах діяльності, які викликають занепокоєння, мовчання дитини замість відповідей на запитан­ня незнайомих дорослих або тих, до кого дитина ставиться негативно. Загалом тривожність є про­явом проблем особистості, а також невисокої самооцінки.

Для кожного вікового періоду існують певні сфери, об'єкти дійсності, які викликають підвищену тривогу незалежно від наявності реальної загрози. Ці «вікові тривожності» є наслідком найважливіших соціальних потреб. У дітей ран­нього віку тривожність породжується розлукою з матір'ю. У віці 6—7 років головну роль віді­грає адаптація до школи, у молодшому підліт­ковому — спілкування з дорослими (батьками та вчителями), в ранній юності — ставлення до майбутнього і проблеми, пов'язані зі стосун­ками з хлопцями чи дівчатами.

Тривожні діти вкрай чутливі.

Вони гостро реагують на невдачі, схильні відмовлятися від діяльності, в якій відчувають труднощі.

Самооцінка у них нерідко занижена, оскільки батьки ставлять перед ними понадсильні завдання. У випадку невдачі їх, як правило, карають, принижують («Нічого ти робити не вмієш! Нічого в тебе не виходить!»).

Поведінка таких дітей на уроках і після них сильно відрізняється. Поза уроками це жваві, товариські та безпосередні діти, на заняттях вони скуті й напружені, відповідають на запитання вчителя тихим і глухим голосом, можуть навіть почати заїкатися. Мова їх може бути як дуже швидкою, квапливою, так і повільною, усклад­неною. Як правило, виникає тривале порушення: дитина смикає одяг, перебирає щось у руках, відчувається психологічний дискомфорт.

Тривожні діти схильні до шкідливих звичок невротичного характеру (гризуть нігті, смокчуть пальці, висмикують волосся, займаються она­нізмом). Маніпуляція з власним тілом знижує у них емоційне напруження, заспокоює.

У тривожних дітей серйозний, стриманий вираз обличчя, опущені очі, на стільці сидять акуратно, намагаються не робити зайвих ру­хів, не галасувати, вважають за краще не при­вертати до себе уваги. Таких дітей називають скромними, сором'язливими. Батьки однолітків зазвичай ставлять їх за приклад своїм шибени­кам: «Дивись, як добре поводиться Сашко. Він не заважає на уроках. Він слухається, не кри­чить». І, на диво, весь цей перелік чеснот буває правдою — такі учні поводяться «правильно».

Діти з сильною нервовою системою можуть довго працювати або гратися, у них, як правило, високий емоційний тонус, стійка в межах вікових можливостей увага, хороша здатність орієнту­ватися в незвичній ситуації. Вони порівняно швидко перемикаються на новий вид діяльності, у них високий темп і інтенсивність роботи. Діти зі слабкою нервовою системою мляві, повільні у всіх діях, неохоче включаються в роботу, довго перемикаються і відновлюються. Працюють по­вільно, зате дуже швидко відволікаються. Темп і інтенсивність діяльності — низькі. Н. Левітов прямо вказує, що тривожний стан — показник слабкості нервової системи, хаотичності нерво­вих процесів. Дослідник пише, що тривога у ді­тей може породжуватися відкладеним підкріп­ленням. Коли дитині обіцяють щось приємне, наприклад, подарунок, і відкладають виконання обіцянки, то це зазвичай спричиняє очікування, хвилювання, чи вона отримає обіцяне. Тривога виникає частіше при відкладанні чогось при­ємного, значного. Чекання неприємного може супроводжуватися не так тривогою, як надією на те, що все ж неприємностей не буде. К. Хорні відзначає, що виникнення і закріплення три­вожності пов'язане з незадоволенням провідних вікових потреб дитини, які набувають гіпертрофованого характеру.

Автори книжки «Емоційна стійкість школяра» Б. Кочубей і О. Новікова вважають, що тривожність розвивається внаслідок наявності у дитини внутрішнього конфлікту, який може бути викликаний:

1. Суперечливими вимогами батьків або ви­хователів дитячого садка. Наприклад, батьки не пускають дитину в школу, а вчитель ставить «двійку» в журнал і докоряє за пропуск уроку в присутності інших дітей.

2. Неадекватними вимогами (найчастіше за­вищеними). Наприклад, батьки неодноразово повторюють дитині, що вона неодмінно має бути найкращою.

3. Негативними вимогами, які принижують дитину, ставлять її в залежне становище. Наприклад, вихователь або вчитель говорять: «Якщо ти розповіси, хто погано поводився, коли мене не було, я не повідомлю маму, що ти побився».

Фахівці вважають, що в дошкільному і мо­лодшому шкільному віці тривожніші хлопчики, а після 12 років — дівчатка. При цьому дівчатка більше переймаються через взаємини з іншими людьми, а хлопчиків значною мірою турбують насильство і покарання.

Природно, що підростаючи, дитина звільня­ється від якихось тривог. З віком страхи зміню­ються не тільки кількісно, а й якісно. На місце конкретних страхів приходять соціально обумов­лені: страх самотності, покарання; у підлітковому віці вони пов'язані зі стосунками. Профілактика полягає у тому, щоб розширити функціональні та операційні можливості дитини, сформувати необхідні знання, вміння, навички, які б спо­нукали до підвищення ефективності діяльності, повернули віру в успіх.

На формування стійкої тривожності впливає хронічна травматизація та фатальний збіг обставин, коли випадково чи по черзі дитина пере­живає психічне потрясіння, що перевищує межу її адаптаційних можливостей. Цілком можливе формування неврозу, страху, деформування рис характеру. Роботу слід починати одразу, тільки-но зауважите ненормальність у поведінці дити­ни. Спочатку потрібно дізнатися, що сталося. Не треба боятися «оживити» страхи, повертаю­чись до них у розмові чи малюнках. Краще, щоб страх став усвідомленим, аби з ним можна було працювати, аніж би він «гніздився» десь у підсві­домості, очікуючи нагоди вирватися. Що молод­ша дитина, то легше їй допомогти. Адже можна дати змогу «втекти», «покарати» кривдника, пояс­нити, показати, що до чого, відволікти, включити в гру, продемонструвати на власному прикладі чи на прикладі казкового героя, вселити впевне­ність і приділити увагу. У жодному разі не можна карати за страх чи тривогу. Потрібно навчитися відрізняти істинні страхи від надуманих. Є діти, які люблять фантазувати, уявляти страшні речі. Така поведінка властива демонстративним ді­тям. Фантазії спонукають звернути на себе увагу, а страхи допомагають виділитися. Гірше з тими дітьми, яким страхи ввижаються систематично і нав'язливо. Вони пригнічують настрій, паралі­зують поведінку. Дитині може бути важко роз­повісти про свої страхи, тому варто скористатися прийомом малювання. За кілька сеансів малю­вання запропонуйте трансформувати малюнок так, щоб дитина спочатку на папері впоралася з тим, що її гнітить.

Причинами тривожності можуть бути: неуважність батьків, напружені емоційні обставини вдома, суперечливі вимоги дорослих, а також дитячі страхи. Зрозуміло, що пасивна життєва позиція не сприяє розвитку та самореалізації: тривожні діти почуваються безпорад­ними, бояться братися за нові види діяльності, мають незначний досвід спілкування порівняно з однолітками. Як наслідок — рівень самооцінки знижується.

Для тривожних дітей характерні також і со­матичні проблеми: біль у животі, головний біль, запаморочення, спазми в горлі, ускладнене, по­верхневе дихання. Під час проявів тривожності вони часто відчувають сухість у роті, спазм у гор­лі, слабкість у ногах, прискорене серцебиття.

 

Ситуація 1

Марат відвідував підготовчу групу, але щоранку плакав, розлучаючись із матусею. Крім цього, він відмовлявся брати участь у процесі занять, навіть від прогулянки: боявся, що мати повернеться, не знайде його та хвилюватиметься. Для того щоб допомогти хлопчикові подолати дискомфорт, його приводили до дитячого садочка тато та бабуся, дозволили приносити у групу улюблені іграшки, батьки забирали його додому раніше ніж решту дітей.

 

Запитання

— Чи можна таку поведінку дитини Назвати капризами?

— Чи варто приділяти значну увагу таким витівкам дитини?

Коментар психолога

У дитячому садочку діти часто відчувають острах розставання з батьками. Необхідно пам'ятати, що у віці двох-трьох років цей острах є припустимим і зрозумілим. Якщо ж дитина і в підготовчій групі постійно плаче під час розставання з батьками, не зводить очей із вікна, очікуючи на появу батьків, на це варто звернути особливу увагу.

Якщо впродовж чотирьох тижнів дитина залишається при­гніченою і сумною, плаче під час розставання, відмовляється йти до дитячого садочка, боїться спати та залишатися на самоті, про­кидається вночі від кошмарів, скаржиться на головний біль, біль у животі та інші фізіологічні розлади, то можна припустити, що її дитини справді спостерігається острах розставання і вона потре­бує допомоги спеціаліста.

 

Ситуація 2

Тато Артура скаржиться: «Мій син нібито не в собі. Його одноліток Сашко вже добре грає в шахи. Артур же ледь навчився ходити пішаком і конем. Його сестра годинами грає на піаніно, вже тричі виступала на концерті в школі. Артур ледве спробував навчатися музики і відразу ж катего­рично відмовився від занять. І взагалі, його важко зацікавити чимось серйозним, а ось бавитися з конструктором він гото­вий годинами.

Крім цього, він ще й боязкий, як дівчисько. Що б не тра­пилося — ховається за матусину спину. Він навіть не може відверто сказати, чого йому хочеться та якої допомоги потребує. Мій син гірший за всіх...»

 

Запитання

— Чи обґрунтовані претензії батька?

— Як знайти ключі до таких дітей, щоб краще підготувати їх до життя?

Коментар психолога

Як правило, тривожні діти не повідомляють про свої проблеми відверто, а іноді навіть приховують їх. Звісно, усім дорослим відомо, що не можна порівнювати дітей одне з одним. Особливо тоді, коли йдеться про таких дітей, як Артур: прийом порівняння з рештою дітей є категорично неприпустимим стосовно тривожних дітей.

Крім цього, під час виховання таких дітей бажано уникати будь-яких змагань і видів діяльності, умовами яких є порівняння досягнень одних дітей із досягненнями інших.

У ситуації з тривожною дитиною краще порівняти досягнення дитини з її ж результатами, які було отримано, наприклад, тиж­день тому. Навіть якщо дитина зовсім не впорається із завданням, у жодному разі не можна говорити, що вона виконала його гірше за решту дітей.

У наведеній ситуації з Артуром вимоги до хлопчика завищені й не звертається увага на конструктивні здібності дитини.

 

Ситуація З

На перший погляд, Ліля — тиха дівчинка, урівноважена та спокійна. У групі її присутність можна не помітити: на заняттях вона мовчазна, відповідає тільки тоді, коли до неї звертається вихователь, іноді мовчить навіть у відповідь на запитання педагога. Вона ніколи не розповідає, чого їй хочеться або чого їй бракує. Із дітьми Ліля привітна, але ніко­ли не ініціює спілкування та ігор із ними. Мати дуже задово­лена дитиною, тому що дівчинка виконує будь-яке прохання, грається тихо і не потребує багато уваги.

Згодом вихователь помітив, що дівчинка гризе нігті й обкушує губи.

 

Запитання

— Чи повинна викликати тривогу дорослих тиха, спокійна ди­тина?

— «Зручні» для дорослих діти: це добре чи погано?

Коментар психолога

На жаль, дуже часто дорослі не вбачають жодних проблем в пасивній поведінці дитини, вважаючи її звичайнісіньким тиш­ком, який відзначається гарною поведінкою. Проте це не завжди так: дитина може почуватись нещасною, пригніченою, але не в змозі передати своїх емоцій. Дорослим необхідно бути уважними до «незначних» особливостей у поведінці дитини, які можуть бути ознаками значніших і серйозніших внутрішніх проблем. У наведе­ному випадку йдеться про шкідливі, нав'язливі звички — такі, як ссання пальця, шкрябання шкіри, кусання нігтів і обкушування губ, розгойдування на стільці, онанізм. Усі ці нав'язливі звич­ки є свідченням внутрішнього напруження дитини, вони згодом можуть перетворитися на тривожність. Дорослі повинні допомогти дитині передати (висловити) свої переживання, викликати довіру та прихильність дитини.