четвер, 21 грудня 2023 р.

Діти й кадри війни як вберегти дитячу психіку

Психологи наголошують, що маленьким дітям важко відрізнити зображення по телевізору від реальної загрози: найбільш травматичними вважаються кадри втрати цілісності тіла та безпосередніх зіткнень. Аби вберегти дитину, варто створити відчуття безпеки й захищеності в родині та не боятися розмов про війну.

В одній зі шкіл учням молодших класів під час виховного заходу показували відео бойових дій на Донбасі. Після перегляду одна дівчинка почала сильно плакати, бо згадала батька, який повернувся з війни. Важко передбачити, як дитина реагуватиме на те чи інше зображення: навіть якщо інформація подається в обережний спосіб, вона зачіпає болючі теми, а тому може травмувати. Що вже казати про кадри безпосередніх зіткнень, які час від часу з’являються у випусках новин у «недитячий» час.

Діти мають природну егоцентричну схильність, яка унеможливлює розуміння того, що ситуація, яка сталася десь далеко, не нашкодить їм. Діти молодшого віку можуть переживати, що події в телевізорі будуть загрозливими для життя їхніх рідних, а часом можуть і звинувачувати себе в цьому. Це відбувається тому, що дітям важко відрізнити реальність від фантазії, а зображення по телевізору — від реальної загрози. Найуразливіші до телевізійного зображення — діти до 6 років. Їхня психіка працює як фотоапарат: зображення запам’ятовується, а потім може виникати у свідомості й «довантажувати» дитину. Найтравматичнішими вважаються кадри втрати цілісності тіла та безпосередніх зіткнень. У старших дітей, імовірніше, кадри війни викличуть почуття гіперболізованої реальності, але основна небезпека в тому, що місця й люди можуть бути їм знайомі.

Війна в телебаченні небезпечна ще й тому, що дитина ототожнює себе з людиною на екрані. Й чим більше вона це робить, тим більш емоційно заряджається. Дитина під час перегляду шукає доказів спорідненості й відмінності. Особливо проявляється в підлітків 12–16 років: «Це — героїчний період. Вік, критичний для розуміння свого місця в суспільстві. Підлітки шукають, чи є в них щось спільне з обов'язками батьків, для них важливе відчуття причетності до життя дорослих. Один зі способів їм допомогти відчувати себе комфортно — включити у процес: взяти з собою на роботу, дати дрібні доручення».

Дослідження свідчать: спостереження за агресією на екрані призводить до того, що діти розглядають насильство як спосіб вирішення власних конфліктів, а чутливість до проявів насильства у власному оточенні в них знижується. Досить тривале споглядання агресивних картинок призводить не просто до збудженого стану, а до того, що дитина стає здатною сама діяти агресивно.

Окрема група дітей, особливо чутливих до телевізійного зображення війни, — ті, хто перебував у зоні конфлікту або пережив травматичні події. Вони входять в одне з кіл поширення травми й наражаються на ризик повторного травмування.

Поняття «кола травми» аналізується в дослідженні впливу подій теракту 11 вересня на різні категорії осіб. В одну з груп, на яку впливає подія, потрапляють ті, хто спостерігав за нею аудіовізуально. Дослідження травматичності зображення проводилися через 10 років після теракту. Воно показує, що в день теракту діти проводили перед екраном телевізора від двох до чотирьох годин, повнолітні — більше п’яти. Рівень тривожності та стресової симптоматики підвищувався відповідно до кількості переглянутих зображень та віку дітей. Виявилося, що діти до п’яти років не здатні сприймати доповнення події — тобто кожен наступний сюжет, який розповідав про один і той самий терористичний акт, сприймався ними як новий випадок і тотальна терористична загроза. Кожна двадцята родина визнала, що перегляд кадрів терору викликав симптоми стресу. Батьки ж, які перебували у стресі, частіше зауважували, що їхні маленькі діти також мали схожі симптоми. Найпоширенішою формою опрацювання травматичного досвіду стало спілкування батьків із дітьми. При цьому що більше діти переглядали новини, то більше годин батьки говорили з ними про те, що відбулося.

Ще одне дослідження стосувалося теракту в Оклахома-сіті, який відбувся в квітні 1995 року. Його проводили через сім років після теракту. Дві третини опитаних школярів визнали: все, що вони переглядали упродовж семи тижнів після терористичної атаки, сприймалося ними як пов’язане між собою. В цих дітей проявилося більше симптомів посттравматичного стресового розладу, ніж у тих, хто не стежив за подіями по телевізору.

Як допомогти дитині

Попри велику кількість досліджень, доказів того, що телевізійне зображення прямо спричиняє в дитини посттравматичний стресовий розлад, немає. Воно радше породжує певні симптоми ПТСР, є каталізатором за умови нестабільної ситуації в родині. Щоб діти не страждали від побаченого по телевізору, психологи радять вселити їм відчуття спокою й захищеності. «Ні про яке відчуття безпеки не може бути мови, якщо діти живуть у сім’ї, де є конфлікти. Почуття безпеки формується через доречність, вчасність, розуміння, що на тебе є час».

Дитина, особливо маленька, сприймає світ через батьків, тож вона дуже чутливо реагує на емоції тата й мами, саме тому дорослим потрібно бути уважними до себе. «Якщо батьківська сім’я створює атмосферу спокою, захищеності, то в мене великий сумнів, що зображення здатні погіршити стан дитини — можливо, тимчасово. Порушення сну чи харчування, психологічні симптоми не можуть виникнути на підставі перегляду зображень. Вони є радше пусковим фактором за наявності нестабільного загрозливого стану. За умови спокійної домашньої атмосфери ці зображення будуть перероблятися і вбудовуватися у свідомість, не травмуючи її».

Італійський психоаналітик Мазаль Пас Багдаді у книзі «Вони вбили мої казки» застерігає батьків, щоби ті берегли дітей не лише від реальної небезпеки, але й від примарної: страхів та переживань. Недостатньо сказати: «Ти не маєш боятися!», важливо визнати право дитини на страх, але наголосити на тому, що батьки стануть на її захист і завжди будуть поруч. Невисловлені емоції й страхи стають підґрунтям для розвитку психологічних розладів, проблем зі сном, неконтрольованої агресії.

Якщо дитина перебуває в першому колі ураження — коли вона чи її рідні перебували в зоні бойових дій, наслідки перегляду сцен бойових дій можуть бути різноманітні: зміна поведінки, режиму, настрою, безсоння, замикання в собі. Щоправда, не всі зміни, які відбуваються з дитиною, батьки інтерпретують правильно. Батьківський страх має великі очі. Психіка — річ індивідуальна, а тому не всі діти обов’язково будуть вражені побаченими зображеннями: «Загалом психіка досить стійка від природи, й упродовж певного часу вона відновлюється самостійно. Щоб у батьків не було сумнівів, раджу звертатися до психологів. Існують спеціальні методики виявлення посттравматичного стресового розладу в дітей».

Але найкращий спосіб впоратися з тривогою — говорити про те, що дитину турбує, обговорювати побачене в телевізорі. Часом стається так, що батьки губляться, уникають розмов про війну, чи їм самим важко опанувати страхи й пояснити щось дитині. Психологи радять — краще не уникати питань, відповідати на них чесно, чітко, але у зрозумілій дитині формі.

Безсилля, відсутність емоцій і відчуття, що це не скінчиться. Що таке апатія і як з неї вибратися?

Зараз усі українці знаходяться в травматичній ситуації, яка триває не декілька хвилин або годин, а вже більше тижня. І за цей час у деяких людей почало з’являтися відчуття апатії.

Як проявляється апатія та чому вона з’являється?

Апатія викликає багато негативних наслідків і думок. Люди починають відчувати, наче це триває так довго, що ніколи не закінчиться та що нічого не відбувається, немає ніяких зсувів. Вони можуть робити все від себе залежне: волонтерство, догляд за близькими та людьми в сховищах, інформаційна війна – але ситуація не завершується, тому здається, наче всі зусилля марні й робити щось більше немає сенсу.

У деяких людей також починають закінчуватися продовольчі запаси, бо тривожні валізки були розраховані не на зовсім довгий час, і це також посилює відчуття безсилля. Деякі починають відчувати себе гірше, тому що вимушені 24/7 бути з людьми, з якими вони розірвали стосунки або просто не дуже багато спілкуються. Це можуть бути батьки, родичі, з якими ви посварилися, ледь знайомі люди в бомбосховищах, які можуть дратувати вас своїми звичками, висловлюваннями або занадто голосними розмовами. А ще починає накопичуватися втома: багато хто з нас не встиг нормально прийняти душ, поспати та поїсти. Через це вже не хочеться ні відчувати, ні щось робити – просто лежати.

Що робити з апатією?

СКОНЦЕНТРУЙТЕСЯ НА ТОМУ, ЩО МОЖЕТЕ КОНТРОЛЮВАТИ

Незалежно від того, ви в безпеці чи ні, варто максимально сконцентруватися на речах, які ви можете зараз контролювати. Безсилля з’являється від того, що ви не можете змінити ситуацію глобально, тому не ставте собі ціль власноруч, зусиллям однієї людини зупинити війну. Краще подбайте про те, щоб ви й ті, хто з вами поруч, почували себе краще. Якщо можете, нормально поїжте, прийміть душ, зробіть мінімальні вправи, можна навіть сидячи, послухайте музику. Багато хто з тих, хто навіть у безпеці, починають нехтувати доглядом за собою й за своїм психологічним станом, і це неправильно: нас так надовго не вистачить, не забувайте про себе. Водночас варто звертати увагу на те, що ви робите для себе, а не поспішати хапатися за наступну справу.

Якщо ж ви волонтерите й не вірите у свої результати праці, то краще думати не про закінчення війни завдяки вашим зусиллям, а щоб ваші зібрані речі або сплетена сітка допомогли якомусь біженцеві чи групі наших військових або щоб покладений вами сайт не годував пропагандою росіян.

СПІЛКУЙТЕСЯ

Так, зараз хочеться закритися від усього світу та загорнутися у свій клубок зі стражданнями. Проте це не найкраща ідея, ви лише продовжите варитися у своїх емоціях і відчутті несправедливості. Краще спробуйте поговорити з людьми: ви зможете отримати емоційну підтримку, зрозуміти, що в цьому відчутті не одні або принаймні випустити свої думки та переживання, перестати тримати їх у собі. Відчуття єдності зараз дуже необхідне, щоб триматися та вірити в перемогу, і його можна знайти в спілкуванні з іншими. Можна просто обійнятися з кимось мовчки, й уже може стати легше.

ДОЗВОЛЬТЕ СОБІ ПОМІЧАТИ ПОЗИТИВНЕ ТА ХОРОШЕ

Здається, що зараз не можна відчувати позитивних емоцій. Проте тим, що ви постійно плачете, навряд чи зможете комусь допомогти, а собі нашкодите точно. Дозвольте собі помічати хороше: те, як граються діти, муркотять коти, коли їх гладити, який смачний був сьогодні чай, як нас підтримує світ і які смішні байки ми вже назбирали про фермера, який вкрав на тракторі танк, або бабцю, яка напоїла окупанта проносним. Насолоджуйтеся цими маленькими моментами, щоб не погрузнути в апатії.

Багатьом також здається, що зараз є лише погані новини про те, як бомблять або захвачують міста, проте забувають моніторити наші перемоги та те, які відважні наші люди. Змусьте себе помічати та шукати перемоги свідомо.

Чому небезпечно тамувати гнів і як навчитися правильно висловлювати негативні емоції

«Гнів складно ковтати: можна захлинутися»

Іноді негативні емоції переростають у щось більше, аніж просту злість. Напади агресії можуть із часом посилюватися, і від цього страждають стосунки, ментальне та фізичне здоров’я.

Де межа між звичайною емоцією гніву, яка може виникати в певних ситуаціях, і хронічним гнівливим станом? Як правильно висловлювати негативні емоції та чи варто придушувати їх у собі? Чи є способи запобігти агресивному стану та вберегти власне здоров’я від його наслідків?

Чому і як виникає гнів

Гнів виникає миттєво й, мабуть, у цьому його особливість – у швидкості запалу. Збудником цієї емоції є внутрішня агресія, яка природно є в кожному з нас.

Нейрофізіологи розглядають гнів як природну фізіологічну реакцію – частину рефлексу «бий або біжи». За реакцію гніву в мозку відповідає лімбічна система, а саме – мигдалина, яка розташована в скроневій частині головного мозку. Вона передає сигнал до гіпоталамуса, далі він іде в гіпофіз, який виділяє адренокортикотропний гормон. Після цих мозкових реакцій настають і локальні, наприклад, у наднирниках виділяються гормони стресу: адреналін, норадреналін і кортизол. Якщо рівень кортизолу підвищений упродовж тривалого часу, це може знижувати рівень серотоніну («гормону щастя»), а також негативно впливати на мислення, увагу, довготривалу пам’ять, вольові зусилля.

Трапляється, люди гніваються на своїх дітей, а потім відчувають провину. Вони дивуються силі свого афекту, що виникає ніби нізвідки, але насправді вони могли потрапити у власну дитячу травму, що й спричинила афект у дорослому віці. Коли ми стаємо батьками, наші витіснені емоції виринають, та іноді дуже дивують.

Соматичні прояви гніву

Агресивні реакції в організмі проявляються підвищенням тиску, тахікардією, напругою в м’язах. На хімічному рівні тут залучений адреналін. У людей, у яких часто проявляються агресивні прояви, трапляється й психосоматика – серцево-судинні хвороби або ж проблеми зі шкірою чи шлунково-кишковим трактом. Наприклад, лікар-психоаналітик ФранцАлександер, засновник кафедри психосоматики з Чиказького університету психоаналізу, вважав виразкову хворобу наслідком злості. Також до психологічних наслідків гніву відносять почуття провини та депресію.

Чому ми тамуємо гнів у собі

Говорячи про соматичні прояви агресії, варто зрозуміти, куди спрямований гнів, його вектор. Адже негативна емоція не тільки може направлятися на іншого, а й залишатися всередині. Розберімося, чому ж нам важко висловлювати гнів?

Як правило, так ми підсвідомо намагаємося вберігати інших від власного гніву та боїмося їх зруйнувати. Але в результаті ми отримуємо аутоагресію, що часто призводить до психосоматичних розладів. На фізіологічному рівні в цьому процесі бере участь кортизол, а довготривале підвищення в організмі кортизолу впливає на серцево-судинну систему, шлунково-кишковий тракт та імунну систему загалом.

Іншими словами, агресія, яка циркулює в тілі, використовує органи не за їхнім прямим призначенням, а додатково навантажує їх.

Утім, слід зазначити, що результати досліджень щодо психосоматичних наслідків гніву неоднозначні. Так, наприклад, у дослідженні, проведеному в університеті Північної Кароліни, було опитано 13 000 пацієнтів, які оцінювали власну схильність до агресії. Потім їх повторно опитали через декілька років. Навіть якщо їхній тиск був у межах норми, ті люди, що були схильні часто гніватися, мали втричі вищий рівень серцевих нападів, ніж інші, навіть за умови, що дослідження враховувало такі чинники, як паління, діабет і надмірну вагу. Інше дослідження в Канаді, що залучило 785 випадкових дорослих респондентів, показало, що чоловіки, які виражають свій гнів конструктивно, менше схильні до серцевих захворювань, а от стосовно жінок такого помічено не було.

Наслідки неконтрольованої агресії

У людини, яка не здатна контролювати та конструктивно висловлювати негативні емоції, будуть певні труднощі в стосунках з іншими. Не кожен партнер чи друг зможе витримати постійні нападки у свій бік, тому стосунки з агресивною людиною будуть постійно під ризиком руйнування. Добре відомі цикли «садизм-каяття» в стосунках: наприклад, після нападу гніву на одного з партнерів, пара може пристрасно миритися та їхати в романтичну подорож, але це довго не триває, і знову проявляється агресія. Так може тривати дуже довго, поки хтось із партнерів або не перериває стосунки, або ж не попрацює з психотерапевтом.

Проте люди з аутоагресивним вектором теж можуть нести загрозу стосункам: якщо аутоагресивний партнер, наприклад, завдає собі тілесних ушкоджень, не маючи змоги висловити гнів, то людина, яка поруч, буде почуватися винною та нещасною.

Партнеру, що перебуває в стосунках з агресивною людиною та тривалий час спостерігає різні прояви гніву, є пасивним учасником таких стосунків, слід поставити собі запитання: що його утримує в цих взаєминах, що до них повертає? Що я мушу з цим робити: гасити гнів, розбурхувати його, чи те й інше циклічно. Якщо людина довго не може вийти з таких стосунків, можливо, у неї є позасвідоме (так зване вторинне) задоволення. І в такий спосіб вона може реалізовувати свій позасвідомий мазохістський сценарій. Цей момент часто недооцінюють у роботі з жертвами хронічного побутового насилля.

У людини, яка не здатна контролювати та конструктивно висловлювати негативні емоції, будуть певні труднощі в стосунках з іншими

Якщо ж говорити про конкретні дії, про те, що робити тут і зараз, якщо є небезпека від агресивного партнера, то радимо наступне:

Віддзеркалити стан людини. Коли ви помічаєте, що з’являються перші ознаки гніву: різкі рухи, почервоніння, поривчасте дихання. Можна поставити просте запитання: «Що тебе так розгнівало? Я бачу, ти якось інакше рухаєшся» Так ви покажете людині, що помічаєте її стан і небайдужі до нього. Можна підготуватися до гнівливої тиради, але, як правило, така комунікація знижує різкий прояв агресії та направляє її в більш конструктивне русло.

Якщо агресивний епізод трапився, коли все вщухло, варто давати зворотний зв’язок, говорити про свої відчуття, не звинувачуючи: «Кожен раз, коли ти так розмовляєш зі мною, я відчуваю те і те, це боляче/нестерпно/образливо». Гнівлива людина не обов’язково не любить свого партнера, але епізоди «ненависті» ніби стирають любов, після чого людина може шкодувати, відчувати свою провину та бути готовою працювати над стосунками, над собою.

У моменти цього каяття можна підтримати свого партнера, підтримати його прагнення до трансформації.

Якщо гнів партнера призводить до насильства, треба припинити такі стосунки.

Нейрофізіологи зазначають, що одним із наслідків гніву може бути неадекватне сприйняття людиною власних можливостей та обмежень.

Хронічні напади гніву

Коли агресивність стає складовою характеру, вона перетворюється на хронічну проблему. Це навряд чи є миттєвою трансформацією (хоча й так можливо, наприклад, після інсульту й інших органічних пошкоджень мозку), але поступовим процесом. Гнів стає звичним способом розрядки напруги. І це найбільше відчувається в стосунках.

Симптоми гніву важко з чимось сплутати. Навіть якщо людина не ідентифікувала гнів як стан, його тілесні вияви будуть занадто виразними: прискорення серцебиття, підвищений тиск, напруга в м’язах. Ці прояви також схожі з реакцією на стрес. Окрім цього, людина буде підвищувати голос, кричати, може кидатися предметами або застосовувати фізичну силу. Іноді гнів розвивається з роздратування, але зазвичай це спалахи й акти.

Як висловлювати гнів, щоби він не руйнував тих, хто поруч

Іноді в стані афекту неможливо дібрати слів, та й узагалі рефлексувати. Але, зрештою, можна зробити це пізніше – пояснити собі й іншому свій спалах, вибачитися, якщо потрібно. Оскільки гнів – це велика порція агресії, його важко метаболізувати. Тому, власне, у стані гніву важко сказати або зробити щось обдумано, адже все відбувається імпульсивно та затоплює резервуар критичного мислення.

Завдання полягає в тому, щоб не витісняти власний гнів, а перевести його в емоцію нижчого ступеня кипіння, тобто в злість, обурення за допомогою слів («Я відчуваю обурення, тому що…»). Це можна робити наодинці, зі своїм психотерапевтом або з людиною, що викликає гнів (якщо вона конструктивна).

З людиною, що схильна заганяти агресію всередину, завданням терапевта є, навпаки, витягнути її на поверхню, щоби суб’єкт зміг відчути свій гнів

Оскільки тілу треба завершити реакцію «бий або біжи», щонайменше цей імпульс має фізично розрядитися. Можуть допомагати біг, боротьба, заняття спортом. Окрім фізичної розрядки, варто розібратися з внутрішнім механізмом виникнення гніву: що саме мене вибиває з колії, як це було в моєму дитинстві, чим ця людина нагадує мене мені моїх кривдників? Обрамлений у слова, гнів може стати конструктивною агресією. Так, тепер я не буду бігати щодня по 20 кілометрів (йдеться не про спортсменів) або сваритися на касирів у супермаркеті, натомість я зроблю щось для покращення свого життя, наприклад, зможу виразити почуття гніву символічно у власній творчості.

Психологи радять мати діалог із собою в гніві не з позиції обвинувачення («Ти змушуєш мене»), а з позиції опису власних почуттів («Я відчуваю роздратування кожного разу, коли тема заходить про…», «Це повертає мене в стан безпорадності, що я відчував у дитинстві…»). Оскільки тіло сильно залучене в реакціях гніву, треба дбати й про нього: давати йому відпочивати та відчувати задоволення через масажі, секс, йогу й інші активності, які ви для себе віднайдете.

Стосунки з гнівливою людиною

Стосунки з гнівливою людиною непрості. У людини, що є об’єктом гніву, розвиваються страхи та певною мірою проникливість: вони навчаються передбачати спалахи гніву, відчувають настрій на відстані, навчаються гасити полум’я гніву або бути його провідниками. Іноді наслідки агресії незворотні – це злочини в стані афекту.

Стосунки з агресивною людиною будуть складними. Якщо людина гнівається, можна взяти тайм-аут фразою: «Ми будемо говорити, коли ти заспокоїшся». Розмова стане можливою, коли афект буде переведений принаймні на рівень агресії/злості.

З людиною, що схильна заганяти всередину власний гнів, у терапії завданням є, навпаки, витягнути його на поверхню, зробити так, щоби суб’єкт зміг відчути свій гнів, перевести його на рівень конструктивної агресії.

Чи можна здійснювати профілактику агресивних станів

Пізнання себе робить нас більш толерантними до інших, тому важливо працювати з власним психічним здоров’ям. Наразі є багато практик, спрямованих на загальне чи локальне розслаблення: йога, медитації, ретрити, арттерапія. Є й способи вгамувати спалах гніву, на кшталт «порахувати до десяти». Але довготривалих і більш сталих результатів можна досягти лише в психотерапії.

Давайте коротко розглянемо, який ефект має кожна практика на метаболізм гніву:

ЙОГА ТА МЕДИТАТИВНІ ПРАКТИКИ. У буддистських практиках вважають: якщо ми гніваємося, то насамперед шкодимо собі. Тому, відповідно до них, варто навчитися взаємодіяти зі своїм гнівом, як із невіддільною емоцією, навчитися його слухати й усвідомлювати його істинне послання. Існує багато практик, що дозволяють інтегрувати енергію гніву, спрямувати її на зміцнення організму. Так, наприклад, у момент гніву занурити свою увагу всередину, «просканувати» свій гнів, прийняти ситуацію, як таку, слухати реакції, які викликає гнів у тілі, відстежувати спогади або асоціації, що спадають на думку. Увага, що залучається в ситуацію, зазвичай її розчиняє. Іншим способом є фантазія, образ спокійного середовища, що розслабляє: це може бути відпустка, сауна чи будь-що заспокійливе. Необхідно візуалізувати почуття, взаємодіяти з їхнім образом у фантазії, та гнів піде. Ще один метод, що певним чином споріднений із методом КПТ, – подивитися в очі ворогу. За цією думкою, гнів можна подолати його посиленням: необхідно дозволити розростатися гніву всередині більше й більше, дозволити фантазії знищувати все навкруги – ненависного сусіда, ТРЦ, місто, землю. Спалювати, затоплювати, підривати. Іншим способом є спостереження за гнівом як за модальністю, станом, стихією, що не належить вам, а просто з’являється нізвідки, як природне явище. У цій вправі варто спробувати зруйнувати ідентифікацію з власним гнівом через усвідомлення, розділити первісний вогник гніву та подальше його розбурхування нашою увагою.

РЕТРИТИ зародилися як елемент духовних практик у буддійських, християнських і суфійських громадах. Зараз ці практики широко застосовуються й поза духовними школами. Вони бувають груповими або індивідуальними та мають на меті глибше зануритися в справжню природу людини й побачити своє щоденне життя як реалізацію цієї природи. Так усе зайве – інформація, телефони, думки, автоматичні справи – має бути усуненим. Іноді подразник усувається ретритами: темні ретрити, ретрити тиші тощо. Увага концентрується на моменті, не на продукуванні думок, а на спостереженні за процесом їхнього виникнення. Так гнів як внутрішню енергію можна спостерігати в собі в медитативному стані, від зародження до бажання помсти, не заперечуючи його та не користуючись ним у звичний спосіб.

АРТТЕРАПІЯ – це проєктивна терапія, іншими словами, використовуються засоби образотворчого мистецтва як екран позасвідомого життя. Творчість допомагає висловити внутрішні конфлікти, ми можемо перетворити гнів, образу, біль на щось прекрасне. За допомогою малюнку, музики, казки, метафоричних карток можна усвідомити зв’язок між своїми внутрішніми почуттями й образами, що виникають. Сюжет, кольори, розміри, паузи – усе має значення та може бути проінтерпретованоарттерапевтом. Коли гнів символізовано так, він отримує форму, що може здивувати, наштовхнути на певні спогади, роздуми або бажання. Арттерапія добре працює у випадках, коли слів недостатньо, наприклад, із дітьми, з аутистичними або шизоїдними суб’єктами, та не обмежується ними.

Що почитати про гнів

Гері Чепмен «Приборкання гніву. Як підпорядкувати його темну силу»;

Ден Дубравін «Управління гнівом»;

Говард Кассинов, Реймонд Чип Тафрейт «Управління гнівом».